Meet Olesia Milovanova

[ тема ] Культура і туризм

У 2022 році релокованому Луганському краєзнавчому музею довелося вдруге переїжджати — тепер зі Старобільська. І цього разу він не лише знову втратив колекцію, він втратив свій край.

Після евакуації до Львова Олеся Мілованова, директорка музею, яка з 2015 року власноруч збирала нові експонати по всій Луганщині, повністю переосмислила концепцію закладу. Адже існувати в попередньому вигляді він більше не міг — будівля, колекції та архіви лишились в окупації. Так зʼявився проєкт «Музей у тривожній валізі» — предмети та історії людей, які втратили свій дім, але зберегли памʼять. Нижче Олеся Мілованова розповідає про цю унікальну ініціативу, яку підтримала Швейцарія.

Мир, справедливість та сильні інститути / 16

Партнерство заради сталого розвитку / 17

До 2014 року у нашому Луганському краєзнавчому музеї було понад 180 тис. експонатів. Серед них найбільша в Україні колекція половецької скульптури та унікальна Чорнухінська мадонна — єдина жіноча скульптура із зображенням дитини, виконана не за класичним половецьким каноном.

Коли почали заходити російські танки влітку 2014 року, ми виходили на проукраїнські мітинги. Проте зрештою музей, як і місто залишились в окупації. Всі, хто мав проукраїнську позицію, були змушені залишити власний дім. Евакуювати колекцію було неможливо. Не було ані пакувальних матеріалів, ані механізмів. Люди ледве рятували самих себе.

У 2014 році фактично зупинили роботу 34 музеї Луганщини. І вже за рік постало питання: що робити з місцевим краєзнавчим музеєм? Театри чи філармонії можна перемістити — дати приміщення, люди далі працюють. А музей — ні. Вирішили відновлювати на базі Старобільського музею на Луганщині, де я була науковою співробітницею, а згодом стала директоркою.

Це був справжній кризовий менеджмент. Як перемістити установу? Як її зареєструвати? Як оформити майно? На той момент не було жодних алгоритмів. Тому я почала сама розробляти кейс відновлення музею.

У мене було завдання — створити музей, який би розповідав про всю Луганщину. Тому ми почали заново збирати матеріали. Зрештою ми їздили по хатах, прифронтовими територіями Луганщини й зібрали близько 5 тис. експонатів: рушники, костюми, фотографії, посуд. Перед 2022 роком вже фактично готувалися відкривати новий музей, але почалося повномасштабне вторгнення.

Друковані матеріали, підготовлені Луганським краєзнавчим музеєм.

Музейна евакуація — складна процедура. Я не маю права просто схопити експонат і врятувати його або вивозити предмет без усіх необхідних документів.

Одна музейниця вивезла унікальну етнографічну колекцію — вишиванки та сукні, яких більше ніде в Україні немає. Вона купила на ринку клітчасті сумки й запакувала їх туди. Тобто людина замість своїх речей вивозила музейні предмети.

Росіяни зайшли швидко. Ми опинились в окупації. Я вирішила виїжджати разом із дитиною до Львова, де мене чекали знайомі у музеї «Територія терору» (меморіальний комплекс у Львові, присвячений жертвам нацистського та радянського тоталітарних режимів XX століття). Так, мені довелося знову придумувати новий алгоритм існування музею. Але ж як може працювати краєзнавчий заклад, який втратив свій край?

Ми повністю переосмислили ідею і стали прикладом музею, який без стін і без колекції продовжив існувати як інституція. Саме тоді ми зрозуміли: музей — це насамперед люди, які несуть у собі культурний код та знання.

Зрештою вирішили, що маємо стати осередком пам’яті та культурної спадщини Луганщини. І навколо нас почали гуртуватися всі люди зі східних і південних регіонів, які теж пережили втрату дому.

Ми почали розповідати про Луганщину: про науковців, степи, культуру, традиції, кухню, весілля, поховальні обряди. І через ці історії намагалися закохати людей у регіон, пояснити, що не лише ми, а всі українці втратили Луганщину як частину спільної спадщини.

Наша співпраця зі Швейцарією почалася у 2023 році з того, що мене запросили виступити в Женеві на форумі про культурну спадщину під час війни й музеї під загрозою. Потім Фрібурський університет (Швейцарія) запропонував нам зробити проєкт. Так зʼявилась наша перша пересувна виставка про Луганщину, музей, війну й евакуацію.

Потім ми провели ще масштабнішу виставку в Женевському університеті. Це був повноцінний простір із предметами, проєкціями, звуком, картами. А в центрі був телевізор, де кожен музейник розповідає історію: як евакуйовувався, як рятував музей, як виживав.

Відвідувач розглядає експозицію «Музею у тривожній валізі».

І коли ми вже повернулися до Києва, вирішили звернутися до Посольства Швейцарії в Україні. Адже хотілося адаптувати досвід та виставки, які ми показували у Швейцарії, для української аудиторії. У Фрібурзі це був «Музей на лінії вогню», у Женеві — «Відродження під час війни», а в Україні — «Музей у тривожній валізі» як продовження історії музею в дорозі, що буквально перевозить свою пам’ять у валізах. Посольство нас підтримало.

У новому проєкті мені хотілося показати не просто рушники чи побутові речі, а щось глибше — трохи відкрити душу Луганщини. Тому ми почали говорити про те, про що зазвичай мовчать: про степову культуру, наші вірування чи навіть такий специфічний аспект як магічні практики. Зараз цей проєкт продовжує жити й трансформуватися. Наші каталоги вже їдуть у Гаагу, ми продовжуємо показувати Луганщину за кордоном і в Україні.

Так, ми продовжили збирати предмети й фактично створювати нову колекцію. Разом із цим у нас народився ще один важливий напрям роботи. Коли люди почали передавати нам речі, вони ж не просто приносили предмет, а й розповідали історію: чому взяли з собою саме його, як евакуйовувалися. І в якийсь момент я зрозуміла: у нас предмет і людська історія більше не існують окремо. Раніше в музеях це завжди було розділено. Є експонат — і є його сухий опис: розмір, матеріал, колір. А усна історія людини — це вже окремий архів. У нас це поєдналося.

Була жінка, яка пережила ще окупацію 2014 року, виїхала з Сіверськодонецька, а потім вдруге евакуювалася вже після повномасштабного вторгнення. Вона працювала в театрі. Після першого переїзду довго не могла знайти себе, але врешті повернулася до театру. І вона передала нам театральний бінокль. Здавалося б — просто бінокль. Але за ним — ціла історія людини.

Театральний бінокль, який разом з історією своєї власниці став частиною нового музею.

Тому зараз ми працюємо не лише з предметами, а й із відео, записами спогадів, усними історіями. Це фотографії, сімейні альбоми, посуд, прикраси. Наприклад, у нас є гусачок — маленька декоративна фігурка.

На Луганщині є традиція: між подвійними віконними рамами робити невеликий простір і прикрашати його — стелили вату, клали трави, ставили статуетки. І цей гусачок усе життя стояв у бабусі на кухні в тому вікні. А потім почалося вторгнення і в будинок влучило. Жінка прийшла туди вже з рюкзаками — все розбито, в пилюці, а гусачок стоїть. І вона каже: «Я взяла його й сімейну фотографію. Усе інше згоріло».

Керамічний гусачок — одна з небагатьох речей, що лишилася в цілому будинку після обстрілу.

Звісно, окремо хочу виділити Чорнухінську мадонну — це наша святиня. І для цього проєкту ми її відтворили. Вона тут 21 см заввишки, а в оригіналі — метр тридцять.

На фінальній події «Музею у тривожній валізі» фотограф Олександр Вовчанський (викладач, журналіст, фотограф, активний учасник проукраїнських мітингів у Луганську 2014 року) оголосив, що передає проєкту 7 тис. фотографій, що складають унікальний фотолітопис подій у Луганську. Для нашого регіону це неймовірне наукове джерело для вивчення та збереження регіональної історії.

Зараз я хочу домовитися з Національним технічним університетом України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», щоб нам дали хоча б невеликий простір на базі університету. Можливо, вдасться створити Центр культурної спадщини Луганщини. Для них це теж плюс — до нас приходить багато іноземців, дипломатів, музейників, посольств. Це хороша репутаційна історія для університету. А нам дуже потрібно хоча б кілька кабінетів, щоб можна було сказати: ось тут Луганський музей.

Через усі ці історії, через людей, через виставки, я зрозуміла: дім — це живий організм. Ми його доглядаємо, говоримо про нього, любимо його.

І втрата дому — це як втрата близької людини. Тому я мрію про великий центр культурної спадщини. Щоб усі знали: ось тут — Луганщина. Ось тут — люди, які зберігають свій край.

Навіть коли ми повернемося відбудовувати Луганщину, я думаю, центр усе одно має залишитися тут. Як пам’ять про те, що ми пережили. Про війну, втрату і про те, як ми змогли себе зберегти.

Копії Чорнухінської мадони на експозиції «Музею у тривожній валі.