Україна — найзамінованіша країна світу. Ось люди, які допомагають це виправити

«Я дуже радію, коли вдається щось знайти. Дуже! Ми на те і демінери, щоб щось знаходити. Тому що ми знаємо — якщо якийсь вибухонебезпечний предмет попадеться нам, то він вже нікому не зможе нашкодити. А це і є найголовніше».

37-річна Анна — родом із Луганщини. Вона працювала у сільському господарстві, але після повномасштабного вторгнення була змушена покинути рідні місця. Через деякий час вона побачила вакансію — і записалася на курс, що тривав місяць. До повномасштабної війни в Україні не було багато демінерів, тож зараз люди різних професій перевчаються, щоб убезпечити рідну країну.

Тепер Анна знову працює із землею. Щоправда, вже не у сільському господарстві, а в гуманітарному розмінуванні. Хоча і зараз її робота напряму з ним пов'язана.

На широкому полі під Харковом біля невеличкого села ще кілька років тому вирувало життя — оранка, засівання, збирання врожаю. Після лютого 2022 року воно стало полем бою. Сумні свідчення цього — розбиті будинки й згоріле авто біля дороги. З того часу про аграрну роботу не йдеться — надто небезпечно, адже на цій місцевості вже знаходили міни ПМН-2 і ПОМ-3, а також інші вибухонебезпечні предмети. Тепер сапери відновлюють землю для безпечного використання. 

Анна та її колеги працюють у Данській раді у справах біженців (Danish Refugee Council) — організації, що зокрема займається й гуманітарною протимінною діяльністю в Україні. Серед тих, хто підтримує та фінансує таку роботу, — Швейцарія. 100 млн швейцарських франків (близько 5,2 млрд грн) — саме стільки ця держава виділила на розмінування цивільних та сільськогосподарських територій в Україні на період з 2024 по 2027 рік.

Наразі на цьому полі на Харківщині команда вже очистила 3 588 квадратних метрів, працюючи за методом OMOL — One Man, One Line, або «одна людина, один прохід». Це довга і кропітка робота. 

Анна підходить до стартової точки — перед нею довга смуга землі шириною близько метра. Спочатку вона ретельно оглядає ділянку перед собою. Далі спеціальною металевою спицею — філером — особливим чином кілька разів проводить від ґрунту вверх: так перевіряється наявність розтяжок. Після цього Анна зрізає траву великими ножицями й лише потім ретельно проходиться металодетектором. Кожен сигнал маркується спеціальними позначками й перевіряється. Анна та інші сапери крихітними лопатками копають збоку ямки, щоб підібратися до потенційно небезпечного предмету поближче та почати екскавацію.

«Тут було багато обстрілів і все поле засіяно маленькими уламками від різних видів озброєння. Але ми не можемо ігнорувати жодні сигнали, оскільки тут вже знаходили міни ПМН-2, а в них лише 25-32 грами металу. Це дуже мало, тому кожен навіть дуже слабкий сигнал — для нас це потенційна міна», — пояснює Анна.

Все це сапери роблять у важких кевларових жилетах і великому захисному візорі. Металодетектори реагують на будь-який метал — хай то ґудзик, цвях чи міна. У перспективі планують перейти на так звані георадари Minehound — вони здатні знаходити не лише метал, а й відрізняти пустоти та аномалії в землі, що свідчать про загрозу. Ці пристрої зможуть значно пришвидшити процес очистки територій.

Завдяки коштам від Швейцарії проводять роботи з розмінування, навчання українських гуманітарних демінерів і надання їм обладнання, дослідження інноваційних рішень. Серед інших важливих напрямків: підтримка уряду України в цій сфері, моніторинг, навчання, допомога постраждалим, а також програми інформування про ризики, пов'язані з мінами та вибухонебезпечними залишками війни.

Окрім Данської ради у справах біженців, Швейцарія фінансує інші організації, які займаються гуманітарним розмінуванням в Україні, – Швейцарський фонд протимінної діяльності (FSD), Женевський міжнародний центр гуманітарного розмінування (GICHD), Всесвітню продовольчу програму (WFP), Продовольчу та сільськогосподарську організацію ООН (FAO), Mine Advisory Group, Humanity & Inclusion, APOPO. Діяльність передусім зосереджена на розмінуванні Харківської та Херсонської областей. 

Анна зізнається, що захоплена новою професією. І намагається не думати про небезпеки, що та несе.

«Хороший сапер — це передусім відповідальність, — говорить вона. — Якщо людина боїться і не може контролювати свої емоції, це ризик для всієї команди. Хоча страх буває у всіх. Але коли ти робиш усе правильно — ризики мінімізуються».

Анна з усмішкою згадує голлівудські фільми, які багато в чому сформували у людей враження про роботу саперів. 

«Червоний або синій проводки, який же різати — пам'ятаєте? Насправді ми діємо за дуже суворими регламентами й не можемо порушувати правил безпеки».

Один із наочних прикладів турботи про безпеку — постійна присутність біля полігону медичного автомобілю. При цьому він знаходиться на певній відстані, щоб у разі незапланованого вибуху бути й достатньо близько, і при цьому не потрапити під удар. 

Саме мінне поле розмічається особливими дерев'яними палицями різного розміру та кольору. Після інструктажу ці позначки раптом перетворюються на зрозумілі послання: сюди ходити не варто, а тут навпаки безпечно.

Анна вже працювала у Київській і Чернігівській областях, а зараз розміновує Харківщину. Все, щоб її рідна земля знову стала безпечною, а на поля України повернулося життя.